Війна триває вже рік. Для мільйонів людей вона стала межею, що розділила їхні життя на до і після. Це стосується і волонтерів, які останні 12 місяців були зайняті допомогою і порятунком постраждалих. Ми поговорили з тими, хто присвятив себе гуманітарній роботі і запитали, як війна змінила їх за цей рік. Ось що вони нам розповіли.

Ігор Марков, директор Благодійного фонду Nova Ukraine. Виріс у Києві. У США переїхав на навчання в аспірантурі (UCLA). Фонд організовує збір допомоги, коштів, надає інформаційну підтримку проєктам, підвищує обізнаність про війну в США.

Війна для мене почалася з новин на CNN, увечері 23-го лютого за каліфорнійським часом - виступ Путіна, вибухи в Києві, дзвінки родичам.

На самому початку була надія, що це не насправді, і все скоро повернеться на "круги своя". Але також було відчуття "невідкладності" - що ми маємо допомогти людям в Україні, які скоро можуть опинитися в біді. Незадовго до 24-го лютого ми почали збирати пожертви на допомогу Україні. Але фактичне вторгнення все змінило. Ми відклали наші звичайні щоденні обов'язки, і почали будувати ланцюжки поставок для допомоги людям. Також почали координувати зусилля з евакуації.

Я багато годин на добу витрачаю на волонтерство, також продовжую свою щоденну роботу, і не забуваю про сім'ю. У мене з'явилися нові друзі, а деякі мої старі дзвонять мені, коли бачать по телевізору в США чи в Україні.

З'явилося відчуття можливості допомоги і відчуття причетності до чогось більшого. Ми змінювали історію і світ.

Я дізнався багато нового про глобальну логістику, медичне забезпечення, евакуацію з прифронтових зон, зв'язки зі ЗМІ та спілкування з представниками уряду США. Швидке зростання Nova Ukraine вимагало управлінських рішень, координації з іншими керівниками Nova Ukraine, і чіткої стратегії. Я також дізнався, як швидко може змінюватися світ, і наскільки важливо не тільки стежити за цими змінами, а й контролювати їх.

Через тиждень обсяги роботи для волонтерів почали різко збільшуватися. Евакуація з Києва, і, особливо, з Харкова стала складнішою. Ми спостерігали серйозні руйнування. Багато хто з нас зрозумів, що не може виконувати свою щоденну звичайну роботу, і одночасно бути волонтером для України.

Нам довелося прийняти серйозне рішення. Багато волонтерів звільнилися з роботи; мені вдалося домовитися про скорочення обов'язків. Так, вигорання дійсно було. Через різницю в часі багато роботи робили вночі в США. Потік новин теж посилювався вночі. Сон був розкішшю. У нас відбувалися деякі непорозуміння між волонтерами, які перебували в стресовому стані, але ми продовжували свою роботу.

Ми також створили надійні процеси та залучили більше волонтерів, щоб розділити навантаження. Запитайте себе, чи достатньо ви віддані справі, щоб волонтерити протягом тривалого проміжку часу, працювати над різноманітними цікавими завданнями, які потрібні, щоб досягти успіху, та реагувати на глибокі контекстуальні зміни в процесі.

28 березня 2022 року, після трьох невдалих спроб, нам вдалося відправити чартерним рейсом із Сіетла до Любліна 32 тонни ліків і медичних товарів, які ми доправили в Україну і передали МОЗ.

Я вилетів із Сан-Франциско до Сіетла близько опівдня, і ми провели церемонію на злітній смузі з Генеральним консулом України в Сан-Франциско - паном Кушніруком, мером Сіетла і губернатором штату Вашингтон. Після наших виступів та інтерв'ю місцевим ЗМІ, ми ходили навколо літака під час його завантаження і заходили всередину, а пізніше каліфорнійська делегація повернулася до SFO.

Кияшко Елеонора, 18 років, родом з України, живе в Берліні, бере участь в ініціативі Quarteera. Проєкт займається адаптаційною та консультаційною допомогою російськомовним квір-людям у Німеччині

Я була вдома в батьків у рідному Лисичанську. Ще працював інтернет, і я не придумала нічого кращого, ніж сісти за приставку і проходити ігри. Сиділа, проходила собі Beyond Two Souls і навіть не уявляла, що чекає на мене далі.

Через три дні почалися сильні обстріли, я була в адекватному стані, поки всі навколо панікували. Було складно виїхати, вибратися хотіли багато хто. Мені вдалося виїхати через місяць - їжа закінчувалася, помитися було неможливо. Я прийшла одна до евакуаційного автобуса, який їхав на вокзал, і просто наді мною почалися обстріли міста. Я дісталася до Харкова, до своєї картири, забрала все, що могла (я навіть і не думала, що мені буде нікуди повертатися), і виїхала в Польщу, у повному шоці, відчуваючи проблеми зі сном і флешбеками.

Вже майже рік я блукаю країнами ЄС, і тільки в Берліні знайшла душевний спокій. Думаю, у мене з'явилося бажання змінити світ на краще. Нібито з'явилася земля під ногами. Поки що це земля, усипана осколками скла, по якій практично неможливо ходити. Але земля!

Перший час я не уявляла, як і де шукати нове місце для життя. Сили вичерпалися, і в якийсь момент я думала, що все, я так і залишуся жити незрозуміло де, або піду на війну. Потім з'явилася людина, яка мене буквально витягнула. Тепер відчуваю, що зобов'язана віддати борг і допомогти комусь, хто в такій самій ситуації.

У якийсь момент я зрозуміла, що змінююся. Змінилося все - від уподобань у їжі до емоційного стану. Пам'ятаю, я зустріла людей, у яких вкрали гроші, телефони. Вони залишилися в Берліні без усього й абсолютно випадково звернулися саме до мене. Я знайшла спосіб їм допомогти. Після цього плакала і згадувала себе. Мені було дуже складно того дня, але я відчула задоволення від допомоги їм.

Пам'ятаю, мені дуже були потрібні гроші, і коли я їх, нарешті, заробила, то вирішила віддати батькам. Мені здалося, що куди важливіше в такий час допомогти близьким. І після цього я почувалася так, наче зробила щось дуже важливе.

Допомогу простіше розпочинати з найменшого. Необов'язково витрачати сили абсолютно на всі завдання, важливо вибрати якийсь свій напрямок і займатися ним.

Цей рік навчив мене бачити проблеми оточуючих, допомагати їм, і разом з іншими людьми будувати суспільство, в якому кожен допомагає один одному. Думаю, я також навчилася цінувати те мале, що залишилося.

Ніка, 36 років, родом із Білорусі, живе в Батумі, працює в ICANHELP.HOST. Проєкт підтримує карту з пропозиціями житла для українських біженців

Так я й дізналася, що почалася війна. Розбудила мужа і вперше побачила сльози великого дорослого чоловіка.

24 лютого 2022 року стало черговим переломним моментом у моєму житті. До цього такою межею був 2020 рік у Білорусі.

Оскільки я перебувала в безпеці, питання про те, що робити далі, навіть не виникало. Відразу ж включилася у волонтерство, це здавалося само собою зрозумілим. Тим паче наш проєкт почав надавати допомогу в режимі нон-стоп.

Допомагати - це взагалі дуже приємне відчуття. Важливо усвідомлювати, що ти щось робиш, а не сидиш просто в переживаннях. Я це знала і до початку війни, тож у цьому сенсі в мене не було жодних одкровень. Нинішня робота в проєкті дала мені найкращих людей, просто найкращих, яких я зустрічала в житті. Поруч із ними можна багато чого навчитися.

Найскладніше особисто для мене за останній рік - це переживати новини про "прильоти" та обстріли. Постійно турбуєшся за людей, які з тобою працюють, за друзів, знайомих, які часом подовгу не виходять на зв'язок. Складно було, звісно, суто емоційно вивозити новини, які прийшли з Бучі.

Але були й хороші дні. Це час, проведений із моєю дитиною, у повній ізоляції від роботи і зовнішнього світу.

Усім, хто хоче допомагати іншим, я б порадила як слід зважити свої можливості. Тому що волонтерство - це, по суті, така сама робота і така сама відповідальність, а іноді може й більша, тільки без оплати. Особисто я готова продовжувати допомагати скільки буде потрібно, до самої перемоги.

Соленова Марія, 39 років, Берлін, родом із Росії, проект - "Повернемо тепло і світло Україні!". Ініціатива закуповує і доставляє в українські міста генератори, печі та іншу гумдопомогу

Мені здавалося, що у XXI столітті таке неможливо. У моїй голові це просто не вкладалося і не вкладається досі. Прокинулася, прочитала новини й не вірила, а далі навіть не можу й згадати - все як у тумані.

Це і був той день, що розділив моє життя на до і після. Минув уже майже рік, але до цього неможливо звикнути. Не можна вважати нормальним життя, в якому щодня гинуть люди, сотні людей щодня стають жертвами цієї війни, розв'язаної Путіним.

Спочатку я тільки й робила, що читала і дивилася новини. Це було нестерпно, але й припинити не виходило. У якийсь момент спіймала себе на думці, що вже просто не можу, і перестала відкривати фото і відео до новин, але краще все одно не стало.

Коли ми занурилися в проєкт, у нас не залишилося часу ні на що. Ми стали жити у своєму світі, і нам здавалося, що так легше. До нас почали надходити заявки про допомогу, їх ставало дедалі більше, люди писали свої історії, а ми їх читали і занурювалися у все це сильніше, розради не сталося.

Не всі приймають нашу допомогу, ми розуміємо це, і продовжуємо робити що можемо - це наша особиста психотерапія, і так, коли бачиш результати своєї роботи розумієш, що це допомагає.

Усі мої дні були зайняті з ранку до ночі. На сон залишалося не більше 5-6 годин, і те я все одно нічого не встигала. Потім ми з головою поринули в закупівлю грубок і генераторів. Загалом хотіли якось забути про війну, але в підсумку занурилися в неї на повну.

Пам'ятаю день, коли ми привезли генератор у Центр Крові в Харкові. Мабуть, він був найщасливішим за всю війну, ми раділи як діти. Напевно, навіть зараз, це найуспішніший кейс у нашому проєкті.

Зізнаюся чесно, що зі мною траплялися вигорання. Також розумію, що не застрахована від них і в майбутньому. Я ніколи не збиралася здаватися, але і робити толком нічого не могла - просто переживала апатію. Але я не можу собі дозволити відключаться надовго, тож збираюся з силами і вперед. Трапляються моменти, коли організм не витримує, і тоді я випадаю з життя на кілька днів, оговтуюся і повертаюся назад.

Завдяки волонтерству я стала цінувати прості речі. Все, що раніше здавалося важливим - тепер не має значення. Зрозуміла, що можливо все, абсолютно все! Перестала дивуватися, напевно, це погано, але вже не знаю чим мене можна здивувати.

До того ж я навчилася адаптуватися під що завгодно, робити багато того, чого раніше ніколи не робила і не збиралася. Починаючи від сайту за три дні, до значного розміру бухгалтерії та логістики. У моєму житті зник поділ на робочий час і все інше. Тепер весь час - робочий, я постійно на зв'язку.

Беручи участь у гуманітарній роботі, я помітно змінила коло спілкування. Виявилося, що навколо стільки неймовірних людей, пишаюся знайомством і дружбою з ними - саме це додає сил. Коли здається, що вже далі ніяк, згадую історії, друзів і розумію, що все не так погано.

Зараз я, звісно, морально не готова до ще одного такого року, але здається, що в мене, як і в усіх - просто немає вибору.